Зазвичай, неприємне минуле люди намагаються забути. Але як його можуть забути ті, кого  ми звикли називати «чорнобильцями»? Зовні – це звичайні люди, що зараз вже виховують дітей-онуків і, зазвичай, не дуже охоче діляться спогадами тих часів, коли вони працювали чи служили у Чорнобилі. Єдине, що їх відрізняє від нас – це нікудишній стан здоров’я та повна апатія держави по відношенню до них, адже пільги, які отримують чорнобильці, і пільгами назвати смішно…

Мій тато – чорнобилець. Пам’ятаю, як в дитинстві про це дізналася одна моя подруга, і почала кричати, що я радіоактивна. я тоді стояла посеред вулиці, здивовано кліпала їй услід і нічого не могла зрозуміти. Попервах, у школі на мене дивилися, немов на пришиблену. І робили це не учні, а вчителі. Щороку, 26 квітня, нас заганяли у клас і розповідали всіляку маячню про цю трагедію. Ми називали це «лікбез для дебілів». Тоді вчителі довго розпиналися про відхилення у дітей чорнобильців… Було дуже приємно. Особливо, коли вони аж занадто виразно пялилися на мене і слідом за цим поглядом на мене повертався весь клас. Вже у старших класах, коли у школі остаточно впевнилися у тому, що я не ідіотка, це припинилося. Амінь.

Від початку і про все

Мій тато працював у Чорнобилі чотири роки. Його саме звільнили з роботи через конфлікти з начальством і він натрапив на оголошення про набір будівельників до міста Славутич. (близько 50 км.від Чорнобиля. – пр. автора) Зарплатню обіцяли непогану, то ж бажаючих набралося більше, ніж достатньо. От тільки невеличкий облом… На будівельні роботи їх повезли не до Славутича, а до Прип’яті. А потім  і до Чорнобиля. Заняття залишили незмінним – будівництво. Працювали по два тижні у спеціальних костюмах. Весь інший час проводили на власний розсуд. Не знаю, хто як, а мій тато за цей час встиг родиною обзавестися.

Так як практично ніхто з набраних за оголошенням будівництвом не займався, на місці їх навчили ремеслу кровельників-бетонщиків. Жили у гуртожитках. Навіть не у гуртожитках, а у 5-поверхівках, які покинули старі хазяї у зв’язку з трагедією.

«Окрім нас, на території працювали ще й так звані партизани. Це були військовозабов»язані, яким надали такий «шанс» за більш-менш скороченим терміном відслужити робочими. Окрім усього цього, їм ще й гроші платили. У кожного партизана був спеціальний датчик, який вираховував дозу радіації, якої «нахапалася» людина. Коли вони набирали певну дозу, їх відпускали. То ж, бідолахи вигадували все можливе, щоб скоротити терміни. Наприклад, уся зона поділялася на певні сектори. Десь була більша кількість радіації, десь менша. Партизани кидали свої датчики у місця найбільшого скупчення радіації і забирали лише в кінці дня, працюючи на більш безпечних територіях. Буди й ті, хто просився додому. Вони були не в змозі працювати далі. Блюючи кров’ю, благали їх відпустити. Згодні були залишити усі зароблені гроші, от тільки марно. Та це не дивно. Партизанів змушували працювати на найбільш небезпечних ділянках. Щоразу, коли приїздило начальство, їх змушували вигрібати територію, вимітати дороги та вичищати бордюри, де вони отримували велику дозу опромінення»

Дурять, дурили і дуритимуть

«Найголовнішим обманом, у нашому випадку, було те, що нас завезли зовсім не туди, куди обіцяли. Обманювали з оплатою. Обманювали з годинами праці. У нас існувало таке поняття як наряд-допуск. Це коли нас кидали на якийсь об’єкт і відразу казали, скільки часу там можна спокійно працювати. Адже від кількості радіації на участку залежала кількість годин праці. Бувало й таке, що нам оголошували, ніби ми можемо спокійно працювати 8 годин на об’єкті, а потім ми просили спеціально навчену людинку перепровірити це, і нам пояснювали, що довше 20 хв. там знаходитися не те, що не бажано, а протипоказано.»

Міф про церкву

Неодноразово у пресі з’являлися замітки про те, що у Чорнобилі є церква, у якій радіоактивний фон найнижчий. Списували ці якості на святі місця. Та чорнобильці так не вважають і приписують ці чудодійні якості церкви на її зручне розміщення. Типу, коли реактор взірвався, вітер трохи в іншу сторону дув от і отримала святиня найменшу дозу радіації.

Мутація тварин

«Зараз багато говорять, що там і людей місцеві їдять, і тварини-мутанти лісами бігають. Брехня це все. Живності там дійсно багато. Ми от рибу полюбляли ловити, хоча робити нам це суворо забороняли. Їсти її звісно не можна, але коли риба сама в руки проситься, отримуєш величезне моральне задоволення. Так само і з іншими тваринами.»

Перші враження

«Як у фільмі жахів. Заходиш у повністю пусте місто. Десь білизна на мотузках сушиться, десь іграшки на дитячому майданчику валяються…. Наче люди вийшли щойно і ще не встигли повернутися. Було навіть не те щоб страшно, скоріше складно було повірити в те, що таке може бути.»

Про вибух реактору…

«Серед наших ходили такі чутки, наче команда була така з Москви: випробувати реактор на найбільшу потужність. А посадили невинного. Треба ж було на когось всіх собак повісити. До нас якось і Горбачов приїздив. Роздивлявся там все. Нас тоді до нього й близько не підпустили»

«Зона тверезості»

«Коли людина отримує перебільшену дозу радіації, ніж їй дозволено, відразу шерхне  у горлі  і дико хочеться пити. Пили ми лише мінералку, але якось в’яло вона втамовувала спрагу. То ж, на допомогу приходила стара дідівська горілка, яку вживали  усі учасники «зони тверезості (місце роботи)»

А що зараз?

«А що зараз? Повернувшись звідти я отримав ступінь інвалідності 3 ступеню. Потім дали другого ступеню… Тепер з мене взагалі інвалідність зняли. Вилікувався раптово. Насправді ж, щоб поновити інвалідність, треба спочатку відлежати кілька тижнів у лікарні Кременчука, потім у Полтаві… Заплатити гроші не до однієї кишені… Не хочеш платити – не отримаєш інвалідності. У мене так з багатьма товаришами вчинили. Проте, небагато ми втратили: 140 гривень на місяць дорослій людині та 3.30 – дитині. Це компенсація за харчування. Смішно? От і я про те ж. Більше за довідки заплатиш, ніж отримаєш потім»

Бачите, як  піклується влада про тих, хто заради всенародного блага гробив своє здоров’я, намагаючись виправити чужі помилки? Вражає?

Автор: Даша Васильєва