Доки місто спить на вулиці виходять вони: істоти, про яких ми багато чули, але боїмося згадувати перед сном. Їх бачать лише обрані, іноді – випадкові перехожі. Втім, останні намагаються забути це якомога швидше…


Ціна кохання

Один раз на рік опівночі, коли на небі сяє повний місяць, приходить вона - зісланниця. Минаючі могили Костромського цвинтаря, примара підходить до пам’ятника заплаканому янголові, встає на коліна і просить пробачення за свій єдиний в житті гріх. Вона зробила велику помилку - забрала життя у дівчини, котра повинна була вийти заміж за коханого. Повинна була, але не вийшла. Заздрісна подруга підсипала в келих з вином отруту. Наречена посміхалася друзям, батькам - а вже за мить лежала мертва на підлозі зали, в якій проходило святкування. Легенда про загиблу наречену так і лишилася б історією для залякування діточок, коли б не низка дивних подій: починаючи від трохи посунутих плит пам’ятника і закінчуючи численними свідченнями випадкових перехожих про дивну дівчину, яка приходить на кладовище і зникає, тільки-но опиняється біля могили. Люди так і не пробачили вбивці – її спалили на вогнищі, а пам’ятник жертві досі стоїть на Костромському цвинтарі, нагадуючи перехожим про страшний злочин і жорстоку кару…

Загадка восьмого утікача

Під час Великої Вітчизняної війни на території Кременчука, а саме в районі сучасного БК «КРАЗ», знаходився концтабір. Одного разу вісім відчайдухів вирішили втекти звідти. Їм вдалося вибігти за огорожу, але не більше – втікачів зловили і розстріляли фашисти. Та коли прийшли забирати тіла, то їх виявилося лише сім. Отже, один з них вижив. Завершилася війна, вигнано німців з міста, зрівняно з землею концтабір. Зведено пам’ятник, котрий адресовано сміливцям і названо в їхню честь «Вічно живим» - сім фігур стояли, мов живі. Але ж утікачів було восьмеро! Під час одного з квестів містом ми отримали завдання порахувати фігури на пам’ятнику. Моя знайома, зробивши це, відповіла – вісім! Але ж я – жителька нагірного району - точно знала, що фігур має бути сім! Поглянувши на монумент я впевнилася, що знайома мала рацію. Наступного ж дня, проходячи повз це місце, знову порахувала фігури – сім! Пізніше я дізналася, що такий випадок траплявся не вперше. А серед старожилів навіть ходила легенда, буцімто восьмий утікач з концтабору приходить до своїх померлих друзів. Але завжди займає місце дещо зліва від групи фігур, на відстані в декілька метрів, ніби соромиться дивитися в очі загиблим. Можливо, він почуває себе винним, що залишився жити, і цим спокутує свою провину. Цього вже нам не дано дізнатися…

Кривава революція

«Ламайте двері!!» - почулися крики. Вперше у житті купець по-справжньому злякався. Серце почало битися сильніше і, здавалося, от-от вирветься з грудей. Чоловік вирішив зробити останню спробу врятуватися, сховатися на горищі. В очах вже рябіло від сходів, але то був єдиний порятунок. Купець знайшов якийсь старезний комод і підпер ним двері, що вели на горище. Але дарма. Будівлю оточили з усіх сторін. Двері на горище дуже швидко вибили, чоловіка схопили і заламали йому руки. Вперше, на цю воістину святу людину, яка власною працею заробила нажите майно, дивилися з презирством. Купця оголосили куркулем і на тому самому місці вбили. Все це сталося ще в революційний період початку XX–ого століття. З того часу стекло багацько років. Але будівля, в якій сталась ця трагедія, існує й досі. Щоправда, зараз її «підмарафетили» і відкрили там банк. І всі б забули про ту історію, але душа покійного вимагає справедливості. І знайде вона спокій лише коли згине останній з нащадків його вбивць. А зараз нещасний дух бродить тим же горищем і стогне від болю. З самого початку відкриття банку все було спокійно, але то лише на перших порах… Згодом охоронці почали чути дивні звуки і охоплені диким жахом, припинили ходити на горище. Але, про всяк випадок, заставили його іконами… Дарма. Все дарма. Доки честь та справедливість не буде відновлена, привид не дасть людям спокою. Нещасного купця незаслужено позбавили життя. Тепер смерть – його мета, а помста – сенс перебування у цьому світі.

Коли чаклунка мовчить…

Деївська гора в Крюкові здавна вважалась місцем дивним, а відтак – страшнуватим. І недарма. Існує легенда, що декілька сторіч назад в місті жила молода жінка, яку земляки за виняткові здібності до знахарства прозвали відьмою. Жила вона одиноко, на околиці поселення. Тож згодом місцеві почали спочатку побоюватись, потім відверто боятися, а згодом – ненавидіти відлюдницю. Аж ось прийшла біда: страшна хвороба охопила містечко і ніхто не міг з нею впоратись. Тоді бабки побігли до знахарки з поклоном: допоможи, бо помремо. «Я допоможу. Але ви маєте обіцяти, що не намагатиметесь питати в мене те, про що я не схочу вам розповідати». Вибору в городян просто не було. Відьма забрала з собою двох дівчат і пішла на Деївку. Три дні потому повернулась. За тиждень хвороба пішла з міста. Але дівчата так і не з'явилися вдома. Люди забили на сполох, кинулись до відьми – вона мовчала. Звинувативши відлюдницю у тому, що вона принесла сатані в жертву дівчат, горожани спалили її. А за рік загублені знайшлися і принесли з собою страшну вість: чаклунка просто не могла сказати де вони були, інакше б порушила ритуал. А відтак хвороба повернулася б з подвоєною силою. Відлюдниця загинула, аби не виказувати таємницю і не дати горожанам померти від мору. Роки йдуть, століття минають, а привид знахарки і досі бачать біля вогнищ сміливці, які вирішують провести ніч на Деївській горі…

Обірване дитиство

Дитячий цвинтар - це завжди страшно. Стільки маленьких тілець під товстим шаром грунту, а зверху граніт. Наче ми боїмося, що вони можуть повернутися і помститися нам за те, що ми дозволили їм піти з життя. Приходячи на Реївське кладовище мимоволі відчуваєш себе винним у тому, що ти, такий великий та дорослий, живеш, а вони - маленькі і беззахисні - вже ніколи не побачать світло. Посеред моря могил, особливо вирізняється маленький острівець, на якому час від часу відчувається дихання дитинства. Особливо помітно це в ніч з неділі на понеділок. Саме в цей час тоншає межа між нашим світом та потойбіччям. А відтак, загубитися в замогильних лабіринтах, породжених темними силами, не так вже й складно для тих, хто за фатальною примхою долі, у них потрапив. Існують твердження, про шістьох таких "загублених". Окрім цього, після чергового поховання маленької людинки, дитячий цвинтар оживає. Посеред ночі з'являється гойдалка, як символ обірваного життя... Над мертвою землею лунає дитячий сміх та щасливі голоси. Ось так дитинство перемагає смерть.

Проклятий міст

- Так згинь же і ти на цьому мості! І всі нехай гинуть – допоки моя душа не знайде вічного спокою! – лунало над просторами Дніпра. За мить кінські копита розтоптали жебрачку-циганку, а молодий панич що був у колясці, наказав кучерові їхати далі… Так у кінці X\/IIІ ст. померла стара циганка. З того часу пройшло вже майже 200 років, але прокляття і досі дає про себе знати. Згадаймо хоча б загадкову смерть водія, що стрибнув донизу і численні автоаварії, котрі забирають людські життя. Отож, Крюківський міст і надалі залишається аномальною зоною. Адже люди гинуть на ньому, незважаючи на всі заходи безпеки. Це, напевно, дух циганки хоче отримати вічний спокій. Скільки ж ще жертв йому потрібно?