Вона йде зовсім сама нічним містом. Навколо вогні, але вона одна. Без нього. Вперше за останні два роки. Проте їй не боляче. Просто пусто і холодно. Бо ніхто не стикає її руку трихи нижче зап»ястка, так, щоб пальці залишалися вільними…. Відчуття таке, ніби серце під наркозом, бо його зовсім не відчуваєш. Це лише перші 15 хвилин боляче, а вже на 16, 17, 18…. 20 хвилині просто пусто. І так до безкінечності, до закінчення самого часу. Найгірше – це коли тебе жаліють. І вона це знає. Здається, ніби вже все. Спокійно дихаєш, спогади делетнула. Але ж ні   - знову: «Солнышк о, как ты? Все нормально? Не переживай, все будет ок!». Тоді біль підіймається з глибини душі з новою силою. І дев»ятим валом вибиває тебе з колії нормального життя. І хочеться кричати, вити, битися головою об стіну від болю. Лише тоді ти починаєш розуміти, що його вже немає. І ти не можеш подзвонити, бо «абонент зноходиться поза зоною досяжності….» персонально для тебе. І ти його більше не побачиш, бо персонально для тебе він зтертий з мапи світу і з лиця землі. Тепер його не існує. Лише старе фото на твоєму столі нагадує про часи, коли ви були разом. Коли сезони змінювалися відповідно числам і годинникові стрілки ніколи не запізнювалися… Зате тепер немає болю, немає страху, немає страждання, немає почуттів. Лише пустка. Мовчазна чорнота, що поглинає твоє їство.   Outer space .    Вихід в паралельний світ. Ти ж цього хотіла, люба? Погодься, що бути зтертим з лиця землі за банальну зраду це не так вже й жорстоко. Куди гірше тобі – вічні пекельні муки власної совісті, помножені на почуття провини. Доки тебе не поглине створена тобою ж чорна діра у твоїй душі.