Його звали Стас. Він постійно робив мені боляче. Ставив у якісь неприємні ситуації, а потім робив вигляд, що нічого не трапилося. Я мовчки терпіла його. Тисячу разів я поривалася його покинути і тисячу разів не могла цього зробити. Я не боялася його. Я не ненавиділа його. Я не поважала його.
Через нього я постійно сиділа по вуха в багні. З усіх сил намагалася виплутатися з цієї халепи і не могла. Гадаєте, що я ідіотка? Я теж так думаю…
… він простягає мені сигарету. Я мовчки беру її і затягуюся. І тут мені доходить, що це травка!
- що за…??? – кричу я.
- заспокойся Мала. – каже він, притягує мене до себе, запускає руку в мої трусики і ми починаємо цілуватися.
Ми лежимо на покривалах. В голові мутно від вина. Я п’яна і зараз згодна на все. Він обіймає мене. Я не реагую. Він цілує мене. Ми довго граємося язиками. Його рука розстібує ліфчик під кофтинкою. Мені смішно. Я починаю хіхікати.
- ти чого? – здивовано запитує він мене.
- ти хочеш мене? – я дивлюся йому прямісінько у вічі.
- хочу. – дуже чесно відповідає він
- твоя рука теж хоче тебе. – відвалюю я, відкидаю назад голову і починаю несамовито реготати.
- стерво! – злісно промовляє він, забирає руки і йде геть.
Що ж, мій ядовитий скепцизм вже вкотре не дав мені наробити дурниць. Та й я точно знала, що Стас довго на мене злитися не може. І ще краще знала, що я його лялька і так просто він мене не відпустить. Тут не йшла мова про любов чи прив’язанність. Все набагато простіше: він вважав мене своєю власністю і я покірно його у всьому слухалася. Нас це влаштовувало. Він виконував мої забаганки, а я платила йому за це своєю покірністю. Стас вже давно забрав моє серце і, замість довгих пошуків справжнього ключика від нього, нашвидкоруч зліпив дублікат. Серденько зойкнуло трошки, поскрипіло певний час і досить швидко звикло…
- ну от. Я ж казала, що він не може довго на мене злитися.
Заграв мобільний і на дисплеї замаячило «Сонечко» (він дуже любив, коли я його так називала)
- альо, мій хороший.
По його крижаному тону я зрозуміла, що Стас все ще сердиться на мене.
- завтра ми їдемо до Сані на дачу. Одягнеш білу кофту та бежеву спідницю. Я заїду за тобою.
- добре, сонечко.
Я промовчала про те, що в мене вже були свої плани і я ненавиділа ту дурнувату бежеву спідницю.
- що ж, треба буде добре її попрасувати…
Я точно знала, що він мені зраджує. Я точно знала з ким. Я точно знала коли це все почалося і скільки вже триває. Та мене це не задівало. Я скотилася, обнагліла і почала фліртувати з його ж друзями у нього на очах. Стаса це взбісило. То ж, коли ми поверталися з однієї тусовки він просто відвісив мені ляпаса. А я щиро просила пробачення за свою негідну поведінку, бо дійсно почувалася винною. Відносини накалялися, але зв'язок між нами ставав ще міцнішим. Ми більше не могли одне без одного. На зміну прив’язанності прийшли пекельні муки. І саме тоді я зустріла ЙОГО! Він сидів на зупинці і розглядав гру промінчиків сонця у моєму волоссі. А я щоночі бачила його блакитні очі та теплу усмішку…
- навіщо ти це зробила? – кричав Стас.
Саме зараз я мала почати вибачатися. Та я не стала цього робити. Я зупинилася і дещо зверхньо поглянула на нього.
- чого стала? Ходімо! – прикрикнув він.
Я зняла босоніжки, які дико намуляли ноги і вже мовчки подалася вперед.
Його обличчя перекосилося від люті. Він схопив мене за руку і замахнувся. Я відсмикнула руку і з розмаху гепнула його босоніжками по обличчю. Він закричав. Я кинулася тікати.
Я більше ніколи не чула про Стаса. Нарешті він зник з мого життя. І я досі згадую голубі очі незнайомця та дивну сонячну гру. Шкода, якщо то й було моє справжнє кохання…