Я мовчки йшла пустими коридорами лікарні і щосили кусала нижню губу. Ну як це трапилось? Чому? За що? Сотні питань. Жодної відповіді. Ще тиждень тому я спокійно йшла поруч з тобою і розповідала чергову історію з життя. Ти раз у раз посміхався і з розумінням хитав головою. Ми разом сміялись над новим жартом спільного товариша і так само разом завалилися до улюбленого кафе. Крок, іще крок. А зараз я сама йду безжальними білими коридорами до виходу з лікарні, в якій мені сказали що тебе – мого кращого друга, мого темноволосого янгола, який усе життя оберігав мене і без якого мене б вже мабуть не було на цьому світі – тебе вже немає поруч зі мною. Ти ніколи не посміхнешся, не скажеш: «То пусте»», не вчепишся в мою руку, не дозволяючи зробити чергову дурість. Ти безліч разів рятував мене, а я тебе врятувати так і не змогла. Ну як це трапилось, що тої миті, коли я була так потрібна мене поруч не було? Чому ти лишився один на один зі своїми проблемами? Сотні питань. Жодної відповіді. Я досі пам’ятаю вираз обличчя твоєї матері, коли лікар сумним голосом повідомив, що ти не витримав операції. Крок, іще крок. Я винна перед тобою, Боже, як же я винна! Ну чому, чому, чому я не здогадалась, не відчула що тобі погано? Чому не подзвонила того вечора? Чому ти помер??? Сотні питань. Жодної відповіді. Раптом я завмерла посеред коридору, усвідомивши жахливу річ – тебе більше нема. Непрохані сльози струмочками котилися по щоках, і я знову повільно рушила довгими білими коридорами. Якась тітонька вийшла з палати та спробувала заговорити зі мною схвильованим голосом. Я поглянула на неї і пішла далі. Пам’ятаю як в спину неслися крики зупинитися, не плакати, але я мовчки йшла далі. Це мій шлях, я мушу його пройти. Крок за кроком наближаючись до дверей лікарні, я згадувала нашу з тобою дружбу. Один крок і ось ми – двоє дітей, безтурботно бавимось на пляжі. Іще один – і я проводжаю тебе у школу, дивлячись із заздрістю, бо ти вже великий, а мені рости іще цілий рік. Знову ступаю на кахельну підлогу і бачу нас із тобою на сцені. Ще один рух ногою – і ти в черговий раз втішаєш мене. Крок – і ось ти, щасливий від того, що втупив у престижний Київський ВУЗ показуєш мені запрошення на навчання, а я обіймаю тебе і посміхаюсь. Крок, іще крок. Двері. Останній крок – за межі лікарні. Для мене – це шлях у нове життя, життя, де не буде тебе, мого навіки кращого друга. Людини, яка назавжди лишиться в моєму серці. А для тебе… А для тебе це життя у мені та на небі. Я піднімаю голову вгору і крізь сльози дивлюсь туди, де ти зараз. Подумки питаю: «Як ти там, Максе?» і повільно опускаюсь на асфальт. Хтось підбігає до мене, намагається підняти а я не усвідомлюю нічого, знову і знову повторюючи одне і те саме слово: «ЧОМУ?». Чому ти пішов? Чому лишив мене? Чому я маю жити без тебе? Сотні питань. Жодної відповіді… Присвячую моєму кращому другу, якому сьогодні мало виповнитися 20 років. З Днем Народження тебе, Макс. Я тебе пам’ятаю! 4 листопада 2008. P.S. Ти просив мене ніколи на плакати, але зараз я ридаю. Вибач, друже, просто не можу стриматись, адже ти пішов і мене більше нікому заспокоїти. Хай земля тобі буде пухом.
