Ми з тобою не розмовляємо. Взагалі. Ніяк. Не переписуємось смс-ками чи в асьці, не дзвонимо одне одному… І весь цей час я постійно думаю про тебе. N -ний день нашого мовчання Скоро минуть наші з тобою три тижні мовчання. Досі дивуюсь, як змогла прожити увесь цей час. Чому не померла від болю? Як сталося, що я досі жива? Дивлюсь у вікно на сірі міські будинки і відчуваю, як повільно їду з глузду… Ми не розмовляли вже цілу вічність. Цілих довгих-предовгих нескінченних два з хвостиком тижні… Як же мені нетерпимо боляче, хто б знав… Але ніхто не знає – я мовчу, бо ти навчив мене не виносити свої особисті проблеми на загальний розгляд. Які ж вони щасливі – твої одногрупники, сусіди, знайомі - ті, що можуть бачити тебе щодня… Як взагалі буває, що деякі пари можуть бути разом в будь-який час доби і між ними не стоять сотні кілометрів? Цікаво, як ти там? Де ходиш, з ким спілкуєшся, про що думаєш? Не знаю… А я думаю про тебе. Всі ці три тижні думаю про те, що я – вперте лоша, яке ніяк не може переступити через власну гордість і написати тобі. Я сумую… Напиши мені, будь ласка… Останній день моєї надії Сумний голос по-радіо несамовито благає «Відпусти…» і я раптом розумію, що маю зробити. За вікном автомобілю одна картинка змінює іншу. Так само і в моїй голові. Знову і знову прокручую моменти нашого щастя: перший поцілунок, така рідна посмішка, божевільні нічні прогулянки під зорями, смс зі словами «я тебе кохаю» і безмежна ніжність в твоїх очах. Потім вже трохи повільніше, ніби знижуючи швидкість, переглядаю наші сварки. Біль, розпач, сльози. Сльози, розпач, біль, агресія, апатія, знову сльози. Вже зовсім тихо, натискаючи на уявні гальма, продивляюсь свої останні три тижні. Три довгих тижні без тебе. Ось я божеволію, ось починаю думати про суїцид і сама ж себе спиняю, ось плачу. «Відпусти…» знову благає той самий безжальний голос і я з пекучим болем у грудях рішуче пишу пальцем на склі одне єдине слово - «Відпускаю…»
