«Марго, ти дурепа!» - впевнено надрукувала я, і відіслала меседж у безкінечне плавання на інший кінець міста до власної подруги. Подруга була майже єдина, дуже вродлива, несамовито бешкетлива і напрочуд дурна, як з’ясувалось нещодавно. Бо тільки абсолютно дурне створіння може, блін, вперто триматися за поганого сучого сина, який навіть мізинця її не вартий. Отримавши відповідь формату «Сама така» остаточно впевнилась у тому, що кохання таки отупляє. Сьорбнувши вже холодного чаю з великої татової чашки, я вже збиралась написати все, що думаю з приводу «ЙОГО» і його добрих якостей, як квартирою пролунав дебільний звук вхідного дзвоника. До слова, я ненавиджу отих дурнуватих пташок, спів яких творці білої коробочки чомусь вважали мелодійним, але звук подобається мамі, а мені відверто в лом намагатися шось змінити. Тому вже кілька місяців слухаю оте гидотне «фіть-фіть» і в ничку скрегочу зубами. «Блін, якого біса принесло до мене о 9 годині ранку? Невже знову ці церковники прийшли?», - згадавши серйозного дядечку з Біблією в руці, я в всерйоз задумалась над тим, щоб відчинити двері з сокирою у руці. Але вирішила не травмувати дядічкіну психіку своєю збоченою фантазією і, згорнувши віконце аськи, попленталась відчиняти. «Ну, блін, нехай це тільки будуть єговісти…», - міркувала, долаючи 5 метрів до дверей. Я майже відчувала проклятущого дядечку, але чомусь все ж поглянула у двірне очко. Поглянула і закам’яніла. Тремтячими пальцями повернула ключ і повільно, ніби сумніваючись, прочинила двері. - Привіт, - «ні, ти точно знущаєшся! Отак от, блін, впевнено сказати мені банальний «привіт»! Ніби і не маєш зараз бути за тисячу кілометрів звідси. Ніби і не втратив іще за два роки права отак без попередження з’являтися на порозі моєї квартири». «Цікаво, а якщо зараз різко зачинити двері, що буде?» , - міркувала я, відступаючи в коридор. Ти зайшов і по-хазяйськи зняв черевики та куртку. - Як справи? – і ось тут я, остаточно вирішивши, що ти знущаєшся, нарешті повернула собі здатність говорити. - Та знаєш, чудово. Принаймні, ще хвилину тому було чудово. І не дивись на мене таким поглядом. Сам знаєш, тебе тут не чекали. - Та невже? – «бісів сучий син! Ти ж пречудово знаєш, що я дуже хотіла тебе бачити!» - Уяви собі, - занадто самовпевнено сказала я, схрещуючи руки на грудях. Від різкого звуку ми обоє підскочили на місці. - Це що зараз було? – трохи злякано поцікавився ти. «А біс його зна! Хоча, стоп…» - Мені прийшло повідомлення. Вибач, мушу відповісти. Не запрошую пройти, бо ти однаково пройдеш, що з моїм запрошенням, що без нього, - ну дякувати богові! Марго, я тебе обожнюю вже принаймні за цю можливість втекти від нього. «Подруго, я зараз не можу говорити. Пішла собі чаю зроблю. Буду хвилин за п’ять», - «ну, по-перше, я вже робила чай 10 хвилин тому, про що тобі писала, а по-друге, я - бісова оптимістка, коли думаю, що випру тебе з квартири за 5 хвилин…» Лишається молитися Богові, щоб вона не здогадалась. Хоча мене зараз це хвилювало найменше. Найбільшою ж проблемою на даному етапі життя був високий темноволосий хлопець, який застиг у дверях моєї кімнати. - Навіщо ти прийшов? – «а й справді, навіщо?» - Поговорити. - Про що? Про світову економічну кризу? – це, певно, єдине про що ми могли говорити. Ні, була іще одна тема… Але на неї я морально не готова спілкуватися. - Про нас, - «ну ось, маєш…» - Нас в цьому світі немає. - З якого часу? - Вже два роки. - Ти впевнена? – «отакої!» - А ти хіба ні? – «я майже здивована. Майже». - Впевнений, - «ось тепер здивована». – В тому, що ти помиляєшся, - «ні, не здивована». - Слухай, я навіть говорити про це не хочу. Вибач, я маю працювати. Якщо у тебе все, будь ласкавий, знайди вихід сам. - Ти точно не станеш зі мною говорити? - Точно! – «точнісінько!!!!!!!» - Будь ласка, проведи мене, - «та ні, все ж здивована». Знизую плечима, підіймаюсь та йду зачиняти за тобою двері. Ти мовчки одягаєшся, дивишся на мене востаннє та виходиш за двері. «Фак мій мозок! Я нічогісінько не розумію! Проїхати таку відстань і піти отак зразу? Чи то я тебе зовсім не знала, чи то ти змінився», - знову знизую плечима, повертаюсь і повільно з’їжджаю вниз по стіні. Вже сидячи на підлозі починаю істерично реготати. «Ну ти і даєш, ну даєш… Ну як так можна, а? Щоразу робити одне і те саме… Один і той самий трюк на протязі всіх багатьох років нашого знайомства…А я ще дивувалась, чому ти так швидко пішов… Ну звісно, ти ж знав, що лишив мені сюрприз…» В двері знову дзвонять. Я поволі підіймаюсь і знову відчиняю, вирішуючи все ж поговорити. Врешті-решт, це ж ти – єдиний у світі хлопець, який може змусити мене дивуватись; єдине у Всесвіті створіння, поруч з яким в мене може відібрати мову; і нарешті, ти єдиний, хто тільки-но провернув трюк із «забутою парасолею» у сонячний літній день…
