А у вас бувають такі моменти? Моменти, коли лишаєшся один на один з роздоріжжям. Зазвичай в таких ситуаціях звертаєшся до друзів, які порадять, допоможуть… Але іноді… Іноді допомогти не може ніхто. І ти стоїш, дивлячись то вправо, то вліво. Звішуєш кожен свій крок. Ступаєш в один бік, потім повертаєшся на місце. Крок в іншу сторону – і знову назад. І ніхто, жодна проклятуща людинка в цьому світі допомогти не може. Ніхто не порадить, не вирішить за тебе. Не буде колективних рішень. Не буде і повтору раунду. Не буде. Бо життя, хто б і що про нього не казав, все ж не гра. Переробити, продублювати, скопіювати і вставити ситуацію не вийде, як би не намагався. Ця мить в тебе лише одна. Лише один раз ти можеш ступити чи вправо, чи вліво. Третього не дано. І ти стоїш, не знаючи з якого боку прірва, та іронізуєш. В голові лунають власні слова, поради друзів, думки відомих і шанованих людей. Цитуючи Шекспіра, ти підіймаєш ногу, і… І лишаєшся на місці. Лишаєшся. Бо падати боляче. Бо у прірву не хочеться. І знову думаєш. Безліч думок за коротку секунду – у вас таке бувало? Жахливе відчуття. А найгірше, що ніхто не порадить. Ні, вони спробують, але вирішувати все одно тобі. Бо життя твоє. Рішення твоє. Доля, врешті решт, теж твоя. І хто б і що не сказав, остаточну крапку ставитимеш все одно ти. І ось в такі моменти, лишаючись один на один зі своїми думками, повільно їдеш з глузду. Їдеш і їдеш… Поки раптом не заплющуєш очі і не ступаєш прямо. Крізь хащі та багнюку. Навпростець. Напролом. Як танк. І виявляється, що дещо третє все ж є. І ти йдеш, не відкриваючи очей та відчуваючи, що йдеш не те щоб вірною стежкою. Просто своєю. І плювати ти хотів на те, що стежки, власне, і немає. З іншого боку, це логічно, що її немає, бо тут ніхто до тебе не ходив. Бо це твоя путь, твій вибір, твій шлях. А всі ті, що ходять дорогами… Вони, власне, ходять чужими життєвими шляхами. Копіюють чиїсь долі. Ось так ось. А у вас таке бувало?
