Чомусь сьогодні з самого ранку в мене був незвично філософський настрій. Я «загадково посміхалась» бабусі, «незрозуміло дивилась» на маму та «чомусь надто довго думала», перш ніж відповісти батькові. Коли ці троє провокаторів нарешті лишили мене на самоті, я полегшено зітхнула. Все. Тепер точно ніхто не коментуватиме мої вчинки і не роздивлятиметься під лупою мої пози.
    А за вікном тим часом була зима. Не та звична календарна, коли всі знають, що сьогодні 12 січня, а справжня, сніжна, коли варто лише поглянути на білі кучугури аби зрозуміти – ось вона, найкрасивіша пора року.
   Стибрити мою улюблену чашку, яка за незрозумілих мені обставин чомусь дісталась татові у володіння, зробити півлітра найкращого гарячого шоколаду та зігнати кішку з насидженого місця (ця тваринка, чомусь, дуже полюбляє вмощуватися на моєму пледові) – на усе це загалом пішло хвилин вісім.
  І от вже я сиджу на кухні. Переді мною на підвіконні стоїть батальна чашка, через яку ми з татом колись влаштували бійку подушками. Улюблений мамин тюль безжально відсунутий вбік – і не важливо, наскільки він красивий – просто зараз він затуляє мені екран. Тобто вікно. Аааа! Не важливо. Думаю, ви мене зрозуміли. За кілька хвилин прийшла вусата улюблениця та нахабно вмостилась у мене на колінах, не реагуючи на супротив. І лише коли я все ж не втрималася і сказала щось типу «Совісті в тебе немає!», два жовтих ока піднялися на мене і ніби на підтвердження щойно озвученої фрази пролунало спокійне «Мяу!». Я посміхнулась власним думкам формату «Дожилася… З кішкою розмовляю…» і знову подивилася на Ніку. «Ну добре, спи, де я від тебе дінуся?». Звірина послухалась і за кілька хвилин вже спокійно дрімала.
    А за вікном повільно падав великий, лапатий сніг. Сніг… Як давно не бачила тебе. Привіт, мій друже! Я сумувала. Довго ж тебе не було… Зате як повернувся – красиво і на довго - на вулиці вже кілька днів стоїть неповторна зимова казка. Гілки дерев, вкриті білими прикрасами, візерунки морозцю на склі, велетенські кучугури на асфальті…
   І єдине що вибивається з усієї цієї феєрії – люди. Полохливі, невгамовні, понурені, вони довгими рядами снують туди-сюди, сюди-туди, порушуючи своїм бігом спокій казкового сніжного дива. Жоден з них, отих, хто бігає десь внизу, чомусь не зупиняється, аби озирнутися навкруги і оцінити ту неповторність яку ти, мій друже сніг, створив позавчора в нашому місті. За цим постійним гамором населених вулиць вже не так гостро відчувається навколишня краса. Адже щоб побачити диво, треба хоча б на хвильку спинитися! А ніхто не спиняється…  
   За якихось кілька секунд я вже почала молити долю, аби хоча б хтось розправив плечі та підвів очі. Але ні… В цьому проханні мені явно було відмовлено.
   Як все ж мерзенно ми живемо… Іноді здається, що усіх знайомих, друзів, саму мене давно зжерло місто. Місто, яке саме заплуталось у власнопороджених тенетах сірості та стандартності. Інкубатор, як любить говорити одна моя подруга. Суцільний, необмежений у розмірах людський інкубаторій.
  Знизую плечима, думаючи про те, наскільки лячними іноді бувають мої думки. Раптом десь в кімнаті починає дзвонити телефон. «Вибач, кицю, маю йти», - зриваюся з місця та біжу до як завжди загубленого в диванних подушках мобільного. Останньої секунди все ж знаходжу телефон і натискаю на кнопку.
 - Так.
 - …
 - А, це ти. Привіт, Сашко.
 - …
 - Сьогодні? Та власне маю зайти в офіс, а окрім цього жодних справ.
 - …
 - Забереш? Добре. Давай десь о другій, адресу знаєш.
 - …
 - Ну, то так і домовимось. Бувай.
   І вже натискаючи на відбій, з жалем думаю про втрачену гармонійно-філософську свідомість.
   Прибираючи плед і допиваючи останні краплі шоколаду, кажу тварині:
- Ну от і закінчився мій ранок у стилі Intermezzo . Час повертатися в міські тенета.
  І за годину, крокуючи вулицею та кутаючись у шарф, я раптом зупиняюсь. Повільно озираюсь навкруги, посміхаюсь і повільно йду далі.
  Навіщо? Ні, я не милуюся краєвидами. Просто раптом подумала… А що як не одна я вранці дивлюся на місто ось так, згори кухонного вікна мого 5-ого поверху. Раптом десь зараз так само сидить інша людина і молиться долі про те, про що просила я всього якусь годину тому – аби хтось просто побачив красу навкруги. І що, як цей хтось побачить мене, мою посмішку, те, як я роздивляюсь кучугури, гілки дерев, кумедні сніжинки на моєму чорному як ніч шарфу.
    Що, як він побачить і повірить у те, що наше місто все ж не інкубаторій, і що в ньому є принаймні ще одна людина, яка хоча б іноді, нехай і не постійно, але все ж вміє дивитися навколо себе. І може, тоді цьому Спостерігачу стане легше і веселіше жити… Тому і посміхаюсь – не для себе, а для когось незнайомого, але близького по духу.
    Що мені до тієї незнайомої людини, спитаєте ви? Хе… А що вам до мене і моїх думок? Але ж ви це читаєте:)