Мене з дитинства вчили мовчати. Боляче, сльози так і рвуться на волю, а ти мовчиш. Помирає кохана людина, а ти робиш два кроки вперед і посміхаєшся в об’єктив фотокамери. Єдиний друг лишає тебе на призволяще, а натомість ти тільки і можеш, що поволі крокувати своїм життям. І жодної сльозинки, жодного крику болю. Не скиглити, не боятися, ні в кого нічого не просити. Чиїсь принципи, думки та амбіції за мовчазною згодою сторін стають твоїми життєвими переконаннями і з часом вже не розрізняєш, де закінчуєшся ти і починається «кодекс родини». Наказують посміхатись – посміхаєшся, вирішують, що маєш бути серйозною, - на обличчі замерзає ввічлива і холодна посмішка, наказують стрибати – питаєш наскільки високо. І мовчки йдеш далі.

    Життя ніби одна постійна боротьба з невидимим ворогом, причому ворога не бачиш не через його майстерність ховатися, а через те, що ворог цей живе у тобі. І знову посміхаєшся, розмовляєш на порожні теми та день за днем поволі будуєш навколо себе стіну холодного відчуження. Можливо тому втративши чергову близьку людину вже не плачеш а стримано розповідаєш щось на кшталт «Ні, Сашко не може підійти до телефону, він потрапив в автомобільну аварію» або «Вибачте, але Володимира немає вдома». Таким же рівним і без емоційним голосом трохи згодом додаєш «Він помер у лікарні». А потім вже зовсім цинічно посміхаєшся у відповідь на співчуття і спокійно озвучуєш час та місце похорону. Стоїш над труною, мовчки проводжаючи в останню путь небайдужу тобі людину, і думаєш лише про одне - «Швидше б це скінчилось».

   І тільки ввечері, коли лишаєшся один на один з власними думками та совістю, починаєш розуміти, що вітер, який увесь день не давав тобі зігрітися, насправді не має жодного відношення до погоди. Що це не «норд-ост» і навіть не «норд-іст». Це відображення твого внутрішнього холоду і величезного шматка криги, який крадькома б’ється у грудях при кожному кроці та слугує твоїй родині іронічною пародією на серце. І тобі знову здається – ось він, край болю. Більше втрачати нікого. Більше боліти нічому. Все померло. Геть усе.

   А потім тобі знову телефонують і час зупиняється, коли усвідомлюєш, що втратив ще когось. І на кілька десятих секунди крига знову стає серцем, аби важко вдарити, вибиваючи похоронний марш, та знову замерзнути за кілька хвилин, коли ти повернешся до всім відомої «сімейної стриманості».

   І почувши на черговому прийомі щось на кшталт «Ось це родина, так родина…» раптом знову відчуєш спазми десь у животі. «Родина»… Тебе вивертатиме від одного лише звуку цього слова, але губи мимоволі промовлятимусь щось про чергову кризу на фінансовому ринку, картину Далі або чудову осінь. І лише зловивши всерозуміючий погляд когось із братів на секунду забуваєш, що ти – всього лише лялька в руках вмілого майстра, який вирішує твою долю не на хвильку не замилюючись над тим, чи має на це право. А він і не замислиться, навіть не сподівайся. Це – його робота, зберегти родину. І навіть якщо під час збереження ідеї чистої крові та великої родини цю саму родину доведеться пресувати та силувати - нічого страшного, адже це лише люди, а сім’я – вона над людьми, над часом і простором.

   Сім’я – це ідея. Сім’я – це як життя – невиліковна хвороба, яка передається статевим шляхом. І якщо ви не хочете отримати шмат криги у груди - не дай Боже вам народитися в моїй родині!