Тільки-но чуєш ім’я Ірени Карпи, підсвідомо готуєшся до порції якоїсь провокації та скандальної гри на публіку. Кажуть, в Ірени нестандартна поведінка, та я радше сказала б, що вона – нешаблонна. Кажуть, вона – зіпсуте дівчисько. Та чи не тим самим суспільством, яке творить кожен із нас? Напередодні свята 8 березня “Газета” вирішила поспілкуватися з чи не найяскравішим представником української жіночої літератури, а віднедавна і її секс-символом. Наша розмова відбулася за допомогою електронного чату: Ірена перебувала в Бангкоку і в реальному часі відповідала на запитання, надіслані їй зі Львова.

Тепер купаюся у сльозах заздрісників

– “Королева епатажу, негламурна красуня, авторка нецензурних книг, “погана дів­чинка” шоу-бізнесу, культурний провокатор, секс-символ української літератури…” І це ще не всі характеристики з тих, що їх тобі дають спантеличені журналісти і критики. Що б ти сама викреслила з цього списку або додала до нього?

 
Фото з Таїланду – готування їжі з місцевим кухарем

– Викреслила б коми. Хай би собі люди думали, що то за словесна ковбаса така. А що додати? Життя додасть.

– Письменниця, філолог, акторка, кінорежисер, сценаристка, аналітичний психолог, журналістка, співавтор композицій і співачка гурту QARPA, фотомодель, телеведуча… Це перелік твоїх професійних занять, тобто тих, якими ти заробляла або надалі заробляєш собі на життя. Що тебе най­більше втомлює з цього?

– Заробляння на життя. Та ні, насправді я не напружуюся. У мене хороший агент і багата тьотя нещодавно померла в Австралії. Тож тепер купаюся в дом-периньйоні і сльозах заздрісників. А творчість якщо і втомлює, то приємно. Інколи доводиться мати справу з виродками, але хіба лиш на телебаченні – з так званими “гостями студії” пихатими. У всіх інших випадках контакти з бридкими людьми на зразок начальничків (наді мною таких немає, такі є в декого з моїх колег)... та я радше звільнилася б і вдома пляцки пекла, ніж вистелялася перед якимись босами. Фе. Це бед бед карма.

– А все ж таки, крім суто приватних справ, що найбільше подобається робити?

– Люблю писати статті, коли мене пре. Наче рутинна робота, але, коли приходить натхнення, мій читач отримує найкраще – правду фактів і відчуттів. І ще музика. На сцені бути взагалі кайф – це такий квантовий обмін енергією. До речі, останній концерт у Львові був дуже потужним – щодо публіки. І дуже жлобським щодо клубу: з нас, пригадую, тоді 200 гривень зняли за випиту воду на сцені. Всюди в Україні для артистів виставляють воду безкоштовно, але ж тут – галицькі ґазди, нє? Ех, мені зараз писати статтю про Львів до одного туристичного іноземного видання. Напишу, що це розкішне місто – нехай більше грошей везуть вам. Сама ж я люблю у Львові їсти і спати у старих будинках. А ще на дахи дивитися. Коли зніматимуть фільм за книжкою “50 хвилин трави”, готелю “Київ” як знімального майданчика не уникнути. Якщо відреставрують “під євро­пластмасу”, знімемо тільки панорами. Аби лише не знесли й не поставили ідіотську свічку по-київськи.

Стильно – це коли за річ чи вчинок не соромно

– “Карпа ідентифікується в уяві читачів з образами своїх героїнь. Як би вона їх не називала – Марла, Катакана, Тріша – всі все одно читають: Ірена Карпа”, – так пишуть літературні критики. Образ невгамовної руйнівниці канонів абсолютно суголосний із твоєю натурою чи просто комерційно вигідніший, адже, як, знову ж таки, пишуть критики, “неважливо, що Карпа напише – це все одно розкуплять”?

– Головне, щоб читалося. Купа визначних світових письменників узагалі все життя від першої особи писали. Чарлз Буковскі – мій улюблений – наприклад. Гнав чисту автобіографію, без прикрас, і це така жирна література! А варто було йому вимислити сюжет і героїв (“Палп”) – як все стало відгонити… вигадкою. Несмачно. Якщо в людини реально захопливе – гідне кінематографії чи літератури – життя (романтичні це пригоди чи поневіряння голодранця – не важливо), ліпше нехай вона ділиться досвідом. Але, як і в будь-кого з прозаїків цього жанру, в мене теж у книжках не все абсолютно автобіогра­фічне, звісно. Це елемент провокації – розвід лоха. Того, хто аж тремтить, щоб вискнути: “Знову ця Карпа зі збоченнями й наркотиками! Ужас! Как же ж можна?!”

– Твої відверті фото друкували в різних глянцевих виданнях, але найбільше публіка обговорює фотосесію в Playboy – чорно-білі знімки, дуже нестандартні для цього гламурного чоловічого журналу. Такий резонанс – це заслуга фотографа, твого тіла чи стану твоєї свідомості на момент зйомок?

– Це була доволі відверта зйомка, і на неї я погодилася лише знаючи персонально фотографа (Мердерер) і художницю-постановницю (Рубльова). Ми вже раніше разом працювали, я їм довіряю. Вони також потішилися мені як моделі, бо нарешті можна було відійти від стандартного набору поз, солоденького мейк-апу і стилістики “ой, де мій цукровий татусік, я тут уже в пєрєднічку!” Думаю, нам удалося зробити доволі стильний продукт. Стильно – це коли за річ чи вчинок не соромно. Оно я щойно купила прекрасний червоний капелюх на нічній бангкокській вулиці, і теж не соромно ні грама.

– А як реагують рідні та друзі на публікацію фотографій оголеної Ірени Карпи?

– Нормально, вони ж не психи. А в мене немає хвоста, щоб його встидатися. А якби й був, я ним пишалася б. Як пишаються мною батьки, що я така в них виросла. Щоправда, більше пишалися б, якби я була дівка ладна – з попою-цицями, як у людей, бо так трохи миршувата.

Для мене “дорослішання” рівнозначне смерті

– Дуже імпонує твоя антигламурна позиція. Як гадаєш, чи мине колись “епоха гламурного м’яса”?

– Не вживала б префікс “анти”. Це так було, одноразово. Все, що “анти” – воно рівнозначне своєму антоніму. Тому це інфантильно трохи – робити прямі протести. Вечірка, фан, стьоб – це воно. Але в житті є важливіші речі. Я не проти гламуру, я за різноманітність стилів і свободу вираження свого стилю, так, як хочеться саме вам, а не так, як під фінансовим тиском брендів вам диктує сумнівної якості глянцевий журнальчик.

– Щодо твого стилю самовираження в музиці й літературі, публічних заявах і діях іноді пишуть: “Карпа – це дівчинка, яка не хоче дорослішати”. Як по-твоєму, чи дорослішання це те саме, що старіння?

– Просто я розрізняю поняття “дитинячість” й “інфантильність”. Перше – це зачудування світом, воно необхідне для будь-якого творчого процесу, навіть для технічних винаходів, певно. Всі ж новатори починають із мрії, з якої “поважна більшість добропорядних громадян” кепкуватиме, вважатиме мрійника дурнем і вимагатиме подорослішати. Іншими словами, стати такими самими, як вони: дорослими, серйозними й… безкінечно нудними. А другий тип – це вже печально. Коли баба в сорок років пхикає, бо їй не перепала якась блискуча штучка, чи її чоловік не поцілував їй ручку у всіх на очах, чи коли той же чоловік підсцикає без дозволу боса (тата, колеги, телевізора) приймати самостійне рішення, треба їх здавати в дитсадок. Щоб підмітали майданчики й думали в пісочниці про сенс життя.

– Наскільки я зрозуміла, ти ніколи не захочеш подорослішати?

– Не хочу дорослішати, це правда. Не хочу втрачати вогню в очах і здатності дивуватися життю. Водночас я щаслива, коли приймаю серйозні, дорослі рішення і справляюся з нелегкими задачами. Й особливо – коли вчуся чомусь новому. Немає нічого гіршого, ніж застрягнути у своїй “професійності” і власній важливості. Людина мусить бути гнучкою й живою в будь-якому віці. А старим – вибачте, “дорослим” – можна стати й у двадцять років. Коли людина, не побачивши світу, вирішує “астєпєніцца” і вести “нормальне життя” із судженнями, запозиченими в мас-медіа. Для мене таке “дорослішання” рівнозначне смерті.

– Не минуло й року, як ти стала “окольцованою” (торік у травні Ірена Карпа вийшла заміж за письменника Антона Фрідлянда, – “Газета”). Як тобі в ролі дружини? Чи щось змінилося у світосприйнятті після одруження?

– Нє, нічого. Аж дивно. Ще дурніша стала, здається. Просто тепер у мене не сім бой-френ­дів, а один постійний чоловік з обручкою на пальці та згодою бути мені муляжем на масажі. І ще на нього не набридає дивитися, бо дуже красивий. І жертовний – сам вегетаріанець, а купує мені всяку рибку, щоб жерла після Гімалаїв. І не ображається, коли читає мені на ніч уголос, а я засинаю на другій сторінці та ще двадцять сторінок на його запитання “Карпа, ти спиш?” вперто відповідаю спросоння: “Нє, ти шо!”

– І на завершення: як думаєш, чи захочеться тобі з віком усе-таки відбілити “скандальну репутацію Ірени Карпи”?

– Це типу записатися в церкву якогось актуального пастиря і співати гімни під ямаху-самограйку? Не думаю.

Розмовляла Оксана Жила