У кішки 9 життів. Інші вона або не пам’ятає, або не хоче згадувати...
Раз 1
Ми разом вчимося на курсах англійської мови, сидимо за однією партою, любимо одне одного. Він проводжає мене додому. Два рази на тиждень. Ми розмовляємо про літературу і мистецтво. Тримаємося за руки. Інколи він любить класти руку мені на талію. Каже, що його руці там дуже зручно – як на м’якенькій поличці. Мама називає це «круті стегна». Весь інший час він навчається в університеті ім.Т.Г.Шевченка на 5 курсі. Відмінник. Він такий дорослий... і, звісно, красивий.
- Ти вийдеш за мене? – якось запитує він.
- Звісно. – щиро радію я. Ха! Ще нікого з дівчат заміж не кликали, а мене вже. Ха!
- Лише через 4 роки. – зпохватуюся я. – лише через 4 роки.
- Ну, я розумію, тобі треба універ закінчити. – каже він. – Я тобі допоможу. І з дітьми почекаємо.
- Почекаємо. – погоджуюся я. –Та це буде... - я призадумалася і стала загибати пальці. – 2+5 – через 7 років.
- Тобто, чому через сім?
- Ну, як же... спочатку я закінчу школу, потім універ...
- Яку школу? – сміється він. – школу міліції?
- Чому міліції? – дивуюся я.
Він відсахується, знімає руку з моєї талії, дивиться в очі...
- тобі скільки років? – раптом кричить він.
- 14....
- Ти що, здуріла??
- Ні... а що?
- Тобі 14? Ти впевнена? Чи це жарти такі?
- Я... я... впевнена. – говорю я і відходжу трошки подалі, бо він якось дивно дивиться на мене...
Більше я його не бачила. Володимира Козлова – випускника університету ім.Шевченка. Він так і не повернув мені «Петра Першого» Толстого, тому я досі не можу про нього забути.
Раз 2
Мені 18. Він – сусід по кімнаті мого одногрупника і вчиться в універі ім.Шевченка на 5 курсі. Його звуть Володя. Прізвище інше. Одного разу ми з друзями пішли у кіно і я заснула на його плечі. Точніше, на грудях, тому що до плеча було дуже високо. Я не хропіла і він мене полюбив. Ми гуляли і трималися за руки. Якось поїхали на дачу і дві години цілувалися, лежачи на дивані, доки бідний Ігор – Володькин друг, що від нудьги ув’язався за нами, - наодинці маявся на кухні. Лише цілувалися. У самому кінці він поклав мені руку на живіт і сказав, що там скоро буже наш син.
«Звідки йому там взятися» - здивувалася я, але сперечатися не стала. Потім ми з подружкою поїхали на море і я щодня йому писала листи. Він жодного разу не відповів. Як виявилося – перевіряв. Ми повернулися і він запропонував мені вийти за нього, тому що зрозумів: це справжнє кохання. А я не зрозуміла...
Більше я його не бачила. Він так і не повернув мені довідник Сканави, яким я дуже дорожила, тому я теж не можу його забути.
Раз 3
Мені 19. Він – сусід по парті. Володар шикових шкіряних штанів, брата за кордоном, пачки журналів «Плейбой» та чарівної посмішки. Задоволення споглядати те, як він знімав ті самі штані і те, що знаходилося під ними, мав змогу побачити весь жіночий колектив, але заміж він покликав саме мене. Певно через те, що я відмовлялася від продовження. Він думав, що це від цинізму і нігелізму. Насправді – від страху. Він здивувася і ... ми полюбили одне одного, як брати. Потім він запропонував мені дружити, як сестрі, потім просто дружити, а потім ми якось так сильно сперечалися, що зайнялися сексом. Потім дискутували про Платона, Аристотеля та інших мудреців і щоразу з користю і для розуму, і для тіла. Щоразу він робив мені пропозицію, але ми постійно починали сперечатися про родину, як ячейку суспільства, чи про дітей, як продовження власного «я», чи про совокупну психологію, плавно переходили до Фрейда і... знову займалися сексом. Зустрічі ставали все цікавішими. Я вже почала серйозно захоплюватися філософією та психологією, але тут ми посварилися чрез Діогена і його бочки, так і не встигнувши одружитися. Він зайнявся гуманітарними науками з кимось іншим, а я повернулася в математику. Про нього я ніколи не згадую. Бо ніколи й не забувала. Досі дружимо. Домами.
Раз 4
Мені 20. Він – начальник навчальної лабораторії нашого універу. Щось там викладає, не пам’ятаю що, і ставить мені п’ятірки. Проводжає мене додому. Ми тримаємося за руки і говоримо про світле і вічне. Він якось занадто сильно любить свою колишню дружину і навіть трішки побоюється її. І те, і інше, страшенно бісить. Він кличе в гості, я не йду. Він знову кличе, я не йду. Він не відстає і я, нарешті, погоджуюся. Ми сидимо на ліжку і він кажу, що хоче, аби саме на цьому ліжкові я народила йому сина. Я сумніваюся. Він настоює. Я продовжую сумніватися, а він настоювати. Я втомлено погоджуюся щоб негайно зробити сина, доки я не передумала. Він ніжний і довго-довго пестить мене. Так довго, що я вже готова на все, аж раптом звенить телефон. І він йде пояснювати колишній, як правильно робити компрес для хворого вуха сина. Коли повернувся, виявилося, що все треба починати заново, бо я змерзла, залізла під ковдру і міцно сплю. Він почав заново, і я прокинулася, таючи під його руками. Мліла, мліла, мліла, та тут знову задзвенів телефон і я знову заснула, бо він пішов доказувати колишній, що сина варто відвезти до лікаря. Коли я заснула втретє, він як раз говорив з сином, пояснюючи, що не всі лікарі такі сквоти, який був минулого разу, і все буде добре. Близько другої години ночі ми таки швиденько зробили це, він задоволено поцілував мене, вибачився і сказав, що наступного разу покаже себе в повну силу, але завтра на роботу... і заснув. А я чомусь не змогла. Вранці він ще трохи пойорзав на мені, так і не давши виспатися, і пішов у вбиральню, весело наспівуючи «Милая моя, солнышко лесное». До кінця семестру він безнайдійно ставив мені 5 і кликав заміж. Більше я його ніколи не бачила. Оскільки нічого цінного вн у мене не взяв, то і згадую його рідше інших і завжди з посмішкою.
Раз 5
Мені 21. Він – мамин протеже. Доктор фізмат наук. Геній, умнічка і все таке. Без заперечень, майбутній нобелівський лауреат. Родина затамувала подих в надії збагрити мене зі своїх рук в його-хороші. Звали його просто – Зігмунд. Ми зустрілися, я смикнулася, але стримался. Він запросив мене в кіно і з захватом пялився. У нього тремтіли руки, він постійно облизувався і намагався не дуже часто дивитися на мої груди. Як тільки у залі погасло світло, він поклав мені руку на коліно і почав дихати над вухом. Нам з вухом було неприємно, колінці- байдуже. Потім він наблизився до мене і вкусив за мочку вуха. Я смикнулася, він не відпустив, я вдарила його по руці, він лизнув мою щоку, я зашипіла щось гнівне, а він хіхікнув і сказав, що я – запальна штучка. Я дівчина, ну дуже культурна, тому не стала бити його по обличчю. Тим паче, що мама просила «не рубити з плеча». Потім він запитав, куди б я хотіла піти. Я сказала чесно – в тир. Вмовчала лише про те, що кого б я хотіла тоді застрелити, так це точно не залізного зайчика. Ми поїхали в парк – в мій улюблений тир, і дядя Сєня, побачивши мене і моє розлючене обличчя, почав швидесенько ховати призи. Щоб я не винесла все. Я довго вибирала ружжо, зібрала натовп прихильників, манюгнула мужичка, що не вчасно потрапив під руку, вибила все, на що вистачило грошей і запропонувала постріляти Зігмунду. Той стояв блідий і дивно дивився на мене. Здається, він вже не вважав мене запальною штучкою. Потім сказав, що не любить зброї.
- Це твій? – з великим сумнівом у голосі запитав д.Сєня.
Натовп в очікуванні затих.
- Ні, не мій. Зі мною.
Натовп радісно зітхнув. Ще б пак! Уявити лишень, щоб цей лох був кавалером одного з найкращих стрільців парку! Нонсенс! Заміж він мене так і не покликав. Потім жалівся мамин подружкам на моє підозріло «не жіночне» виховання. Здагувати про нього смішно...
Раз 6
Мені 23. Ми приїхали на практику. Білорусія. Місто Ліда. Я побачила його у ліфті і закохалася. А як же інакше?! Це був найкрасивіший чоловік! І стояв так близько, що я відчувала його запах. Я ним захоплювалася. Він це помітив і скористався в повній мірі. Робив це майже три місяці і я була абсолютно щасливою. Знаючи, що майбутноього в нас не має, і заміж він мене не покличе. Він був одруженим, у нього підростав син. Він сказав про це одразу, щоб я потім не ображалася. Я так і не змогла його забути, хоч як не намагалася.
Раз 7
Мені 25. Пора б вже й заміж. І дітей хочеться... Він – син татового друга. Ми гуляємо, взявшись за руки. Інколи –ц ілуємося. Коли він не боїться, що це хтось побачить. Його нервує і бісить, коли таке дозволяють собі привселюдно. Я не розумію. Він не любить дітей. Лише своїх. Які колись у нас будуть. Я не розумію. Він хоче поїхати в Ізраїль. Як це? А як же друзі? А батьки? А могили? А всі мої улюблені місця? Він байдуже відвертаєтться. Я знову не розумію. Через рік він одружився з тою, що розуміла. Напевне, я просто ідіотка. Але думати про це і згадувати зайвий раз не хочется.
Раз 8
Мені 27. Я все ще хочу заміж. І дітей хочу. Він – древній друг. Ми чудово розуміємо одне одного. Навіть дуже. Ходимо разом в театри й музеї. З ним я вперше була на концерті симфонічної музики і навіть не заснула. Він читає мені вголос Ахматову. А я я йому – свої улюблені казки. І ледь не плачу, бачучи захват у його очах. Мене любить його мама. І тато. І бабця. Він приводить мене додому, у всіх на очах знімає взуття і починає розминати мої пальчики. Його мама бачить мозоль і негайно мчиться за якоюсь цілющою маззю. Він телефонує по 10 разів на день. Зходить з розуму, якщо я раптом підхоплю нежить. Дістає дефіцитні ліки. Сидить поряд зі мною, годує з ложечки і розповідає, як ми будемо любити наших дітей. Але спочатку ми їх народимо. Разом. Тому що він завжди буде поряд і я ніколи не буду самотньою. Я вже не може без нього жити. Без нього і чарівного майбутнього, про яке він так чудово розповідає...
- Пробач, кохана. – якось говорить він. – Занато солодка цукерка швидко набридає...
Він сказав ці дивні слова і пішов назавжди. Він вбив мене. Розтоптав. Наплював в душу. Знищив мрії. Я згадую про нього з ненавистю.
Раз 9
Мені 29. Йому 32. Вн нічого собі. Тільки худоватий і ростом малуватий. Зкований у ліжку і доводиться самій брати ініціативу в свої руки. Ми часто зустрічаємося. У нас своя культурна програма. Нудна, але це краще, ніж сидіти вдома. Вмовила сходити в ікно. У фоє він пропонує зіграти весілля. Даю згоду. Весь сеанс він ніжно пестить мої пальчики. Назад їхали у трамваї. Дві зупинки. У нього проїздний і ні копійки грошей. Мені вже й так весело і хочеться з усіма поділитися своєю радістю. Знаходжу у кишені 50 копійок, йду до водія і прошу талончик. Несподівано він вихоплює у мене монету і зі словами «один не продаю» кидає мені прямо в лоба. Я кричу і, відхитнувшись, заледь не падаю. Народ гнівно кричить. Якийсь хлопець грозиться набити нахабі пику. Мій наречений вихоплює мене під руку і витаскує з вагону. Він більше не хоче зі мною одружуватися. Він ненавидить скандали. Чого поперлася? Подумаєш, дві зупинки без білета проїхати не могла? І взагалі. Нафіг йому така дружина, яка все вчить, вчить... Та жодна фря не давала йому поради у ліжкові. Що він – хлопчик? Набридло!
Мені теж. Не піду заміж. Чого я там не бачила?
| 
