Розділ І

Несподівані звісточки та знайомство з Сябошкою

Кожна людина задумується над плином часу. Така вже наша природа. Особливо відчутно це стає, коли тобі телефонує подруга, яку ти не бачив, скажімо, цвайку років. Саме так у мене і вийшло. Будучи в класі дев’ятому, я потрапила (варто зазначити, що цілком випадково) до молодіжної редакції «Телеграфу».

Написала по-приколу заявочку, ватними ногами прийшла на перший збір в редакції і застрягла там на три роки. То що ж було на тому самому першому зборі? Багато чого. А найголовніше – наша, в майбутньому шалена, п’ятірка. В той час я була безмежно сором’язливою дівчинкою, яка постійно боялася бовкнути щось зайве. Так, були часи. Це зараз я мега-активна і шалено-мрійлива, а тоді я постійно червоніла і мовчала. Тоді в мене була найкраща подруга Янка. Фрукт того ж сорту, що і я. Ще у нас була Анька. І Настя. Аню за руку до редакції привела мама. Типу, малює донечка добре. А донечка дійсно таке вимальовувала, що ого-го! Настя прийшла сама, поспілкувалася з Анею і через пів року обидві стали неформалками. Досі не розумію, як так вийшло... Та найголовніше – у нас була Юлька. Ага. Це та, що Суперека. Я відчувала в ній лідера. Завжди дивувалася і, можливо, навіть заздрила її шаленому темпу життя. Тоді у мене так не виходило. Цю дружбу ми розпивали на п’ятьох: горлопанили пісні у парку, просили на морозиво у перехожих, водили хороводи довкола стовбів і т.і. Через рік нас виперли з редакції і ми вирішили ніколи більше туди не повертатися. І все. Дівчат я майже не бачила. Пів року минули у стані ломки. Я більше не могла писати «в шухляду». Це сильніше мене. Пішла до іншої редакції і почала друкуватися там. Потім повернулася до «Телеграфу». Засумувала. Так минуло три роки. І ось якось я стою із своєю псевдо-сестрою Рижиком на зупинці і телефонує мені Суперека. Штибу, негайно приходь до МПК (Молодіжного Парламенту Кременчука), бо поговорити треба. Я ж хапаю Рижика під руку і бігом туди. І ось вже через 10 хв. я обнімаю дещо змучену, алу щасливу Юльку, яка поспіхом розповідає нам події насущі. Ми йдемо у невеличкий дворик за Парламентом, сідаємо за столик і Юлька нас знайомить із своїм другом Сашком Сябошкою. Тутечки я згадую це чудо з широченною посмішкою...

... Довгий коридор з білими стінами. Ми стоїмо під дверима до кабінету флюрографії. Ми – це я і моя давня знайома Маринка, яку я здибала тут же, у лікарні. Я їй щось жваво розповідаю, постійно збиваючись з російської мови на українську. І саме тут помічаю якогось хлопчину, що певний час стояв поряд, розвісивши вуха. Я дійсно говорю голосно, швидко і багато. Не дивно, що ця моя особливість завжди викликає зацікавленість у оточуючих. Що ж тоді зароїлося у моїй голові?

Думка 1: типовий журналіст.

Думка 2: страшенно нагадує Сашка Головіна з «Кадетів».

Думка 3: теж 11 клас закінчив, адже і в нього цей дебільний бланк...

... Ось тепер мені стає страшенно соромно за свою поведінку у лікарні. Таке відчуття, ніби я у фонтані співала, а він це побачив! Доки Юля і Саша вирішують, писатиме він чи ні, я вирішую дуже не заганятися. Так у моєму житті з’являється Сябошка.